Про приватне життя українця
Про приватне життя українця
Законодавча база на рівні країн третього світу
Законодавча база на рівні країн третього світу
Тенденції
Тенденції
Печерский суд Киева дал разрешение на арест экс-министра внутренних дел Виталия Захарченко
Печерский суд Киева дал разрешение на арест экс-министра внутренних дел Виталия Захарченко
Зрозуміло, що практику зарплат в конвертах цим законом не викорінити
Зрозуміло, що практику зарплат в конвертах цим законом не викорінити

Тенденції

10 марта, 17:01 Роздрукувати
Сучасні події у світі – глобалізація, фінансова нестабільність, інформаційні потоки та тенденція розвитку воєнних конфліктів дедалі частіше звертають до пошуку та встановлення прав конкретної людини. Як вона повинна організувати своє життя в нестабільному соціумі, як має бути готова до несподіваного катаклізму, як вміти захистити себе, куди звертатися у пошуках справедливості.
Ці та інші запитання хвилюють людство вже не перший рік, але пошуки тривають. Сьогодні діє система міжнародних органів та законодавство, які прописують, регламентують та захищають основні права людини. Однією зі наймасштабніших за кількістю держав-членів є Організація Об’єднаних Націй (далі — ООН), Преамбула Статуту якої закликає «… утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків та жінок і в рівність прав більших та малих нації».
Мета організації визначена у 3 пункті Статуту і полягає у «здійсненні міжнародного співробітництва у сфері розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, у заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії», а також «сприяє створенню умов стабільності та благополуччя, необхідних для мирних та дружних відносин між націями» (Ст. 55).
Загалом, основна концепція в Статуті ООН – віднесення прав людини до найважливіших цінностей як таких, з якими пов’язане «позбавлення прийдешніх поколінь нещасть війни».
Для підкріплення цих положень 1948 року прийнято Загальну декларацію прав людини (на міжнародно-правовому рівні тлумачить положення Статуту ООН в галузі прав людини), Пакти про права людини (1966) та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966).
Необхідність широкого переліку однотипних документів пов’язана із неправильним тлумаченням статей країнами-членами, яких на 2011 рік нараховувалось 193. Тому виникла потреба у деталізації законодавчої бази.
Варто взяти до уваги, що ООН та її Статут були створені країнами з фундаментальною християнською базою на противагу країнам Сходу, де християнство не є переважаючою релігією. На стику цивілізації виник конфлікт західного та східного розуміння ідеї права людини. Тому з 30 червня 2000 року в ісламських країнах діє Каїрська декларація – альтернативний документ про свободу та право на гідне життя по шаріату. Також з 1993 року діє Бангкокська Декларація – документ, прийнятий міністрами азіатських країн, які підтвердили прихильність своїх урядів до позицій Статуту ООН і Декларації прав людини. В цьому документі наголошено на необхідності універсальності, об’єктивності і не вибірковості прав людини.
Перелік прав та свобод людини постійно доповнюється. Так, у червні 2015 року Рада ООН з прав людини визнала анонімність в Інтернеті правом, необхідним для того, щоб людина була вільною у вираженні своєї думки в цифрову епоху. На порядку денному також законопроект про право на відмову від здійснення вбивства – фактично відмова від військової служби. А також, пов’язанні із розвитком науки (мікробіології, медицини та генетики): право на зміну статті, трансплантацію органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатевих шлюбів, штучного запліднення, евтаназії та право на сім'ю без дітей. І хоча сьогодні ці питання зустрічають різкий опір з боку прихильників традиційної релігії, видається, що це лише справа часу.
Слабке місце всіх згаданих документів у рекомендаційному, а не зобов’язальному характері.
Для того, щоб надати їм дієвості в Україні 23 лютого 2006 року було прийнято закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини (Орган, юрисдикція якого поширюється на всі країни, які підписали Декларацію прав людини)». Закон гарантує, що рішення суду обов’язкові для виконання Україною.
Як правило ці рішення мають дві складові: матеріальний аспект (компенсація потерпілому) та заходи загального характеру (зміни до законодавства).
Про те як Україна виконує рішення ЄСПЛ існує ціла статистика. Вона приблизно така: кожне 5 рішення Європейського суду з тривалим простроченням виплат є українським (всього 765 таких прострочень). Протягом 2013 року Україна програла за позовом до ЄСПЛ € 33 млн., у 2014 році – майже € 7,7 млн. При цьому виконання рішень становить 10%. За словами директора зі стратегічних справ Українського Гельсінського союзу Михайла Тарахкала кількість справ громадян України проти України 10-15 років тому була в рази нижчою. Сьогодні ж паралізована система виконання рішень на національному рівні.
Натомість 6 березня 2017 року розпочалися засідання ЄСПЛ України проти Росії. Позов стосується подій 2014 року, які призвели до анексії півострова Крим, ведення неоголошеної війни на Сході України та фінансування міжнародного тероризму. На лице – патова ситуація – Україна шукає справедливості у тому органі, рішення якого сама не виконує. Чим це закінчиться побачимо вже незабаром.
Та які б рішення не були прийняті, як Україна буде виконувати ці зобов’язання, варто пам’ятати, що війна – це перш за все трагедія в житті кожної окремої людини.
До цього зведена вся риторика Декларації про права людини та подібних їй документів – забезпечити якнайменший вплив на людину під час ведення військових дій.
Однак навряд чи існувала колись війна, при якій сторони дотримували б ся цих законів, і теперішній конфлікт на Сході України тому приклад.
Але чи війна це?
Військові теоретики позначають терміном «війна» форму вияву соціальних відносин, при яких загострюються суперечності між державами, націями, або соціальними групами з переходом до збройної боротьби. Її інструмент – армія. Характеризується колективною агресією, руйнуваннями та смертністю. Мета – нав'язування противнику своєї волі. Непрямі цілі – зміцнення позицій, дестабілізація регіону або відволікання сил противника.
До негативних наслідків будь-якого збройного конфлікту належить «гуманітарна катастрофа», голод, втрата моральних орієнтирів, епідемії, насильства над мирним населенням, людські і матеріальні втрати.
Для зниження негативних наслідків для воюючих сторін, довколишнього середовища та мирного населення існує цілий перелік міжнародних договорів.
Так, 22 серпня 1864 р. була підписана перша Женевська конвенція «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях». На підставі Конвенції було створено Міжнародний комітет Червоного хреста.
Після Другої світової війни прийняті нові Женевські конвенції – комплекс міжнародно-правових угод про захист жертв війни:
1. Женевська конвенція (I) про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях;
2. Женевська конвенція (II) про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі;
3. Женевська конвенція (III) про поводження з військовополоненими;
4. Женевська конвенція (IV) про захист цивільного населення під час війни.
Згідно цих документів правила ведення війни наступні:
• Сторони, що беруть участь у військовому конфлікті повинні проводити чітку різницю між цивільним населенням та учасниками бойових дій з метою захисту цивільного населення і цивільних об’єктів.
• Особи, які не беруть участі у військових діях (включаючи військовополонених) мають право на повагу до життя, захист та гуманне поводження.
• Заборонено вбивати чи наносити поранення противнику, який здався в полон.
• Заборонено застосовувати зброю чи інші засоби ведення бойових дій, здатних викликати непотрібні втрати або зайві страждання.
• Пораненим і хворим необхідно надавати медичну допомогу.
• Необхідно забезпечувати захист медичного персоналу і медичних установ, їх транспорту та обладнання.
• Полонені та цивільні особи, які знаходяться на конфліктній території мають право на збереження життя, повагу до гідності, особистих прав та переконань. Вони повинні бути захищені від будь-яких насильницьких дій та репресій.
8 червня 1977 року було прийнято два додаткові протоколи до Женевської конвенції:
- що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1)
- що стосується захисту жертв не міжнародних збройних конфліктів (Протокол 2).
Про те, чи і як дотримуються ці правила свідчить наступна статистика: під час Першої світової війни число жертв серед мирного населення складало близько 10%, під час Другої світової війни – близько 50%, на сьогодні кількість жертв серед мирного населення складає близько 90%.
За даними Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) при окупації російськими військами території Східної України були використані методи, які не мають нічого спільного з правами людини. Це так звані «Живі щити» — прикриття військових позицій цивільним населенням. Для цього вогневі позиції розміщуються в житлових кварталах на дахах чи біля будинків та на подвір’ях шкіл. Обстріли цивільного населення мають на меті розпалення ворожнечі і ненависті до української армії. Під час обстрілів руйнується житлові будинки, школи, об’єкти інфраструктури та пам’ятники архітектури. Та катування військовополонених. За окремими оцінками близько 87 % осіб, які вижили в полоні зазнали катувань.
Це все – правила нової, актуальної для ХХІ століття – гібридної війни. Війни без правил, без оголошення, війни як такої, що нібито її нема. Але по факту гинуть та калічаться люди, нищиться інфраструктура. І її веде не зрозуміло хто, і воюють разом з незначною часткою професійних військових  - маргінали та люди, які не реалізували себе як громадяни конкретної держави. Наслідок – відсутність почуття патріотизму та турботи про завтрашній день. Завтра будь-хто із супротивників може стати полоненим. А після завтра їх же дітям треба буде йти до поруйнованої школи і при свічці робити домашні завдання. Але це буде завтра.
На державному рівні безсумнівним наслідком військового конфлікту є загальний спад економіки. Це пов’язано із затратами на військові потреби, скороченням промислового виробництва, низьким зовнішнім та внутрішнім попитом, зниженням купівельної спроможності населення, ускладненням відносин з торговими партнерами та відтоком інвестицій.
Так, з січня 2016 року діє ембарго на транзит українських товарів до Казахстану через територію РФ, а з липня до Киргиз стану. За даними експертів на Казахстан припадає 2-2,5% всього експорту з України. А введення ембарго може негативно вплинути на торгівельні операції з Азербайджаном, Вірменією, Таджикистаном, Туркменістаном та Узбекистаном. Експорт аграрної продукції до цих країн становить 4% від загального експорту сільськогосподарської продукції з України.
Торгова війна поставила на порядок денний пошук нових транспортних коридорів. У сіні 2016 року запущено перший рейс контейнерного поїзду за маршрутом Україна – Грузія – Азербайджан – Казахстан – Китай, який проходить через Чорне і Каспійське моря.
Вихід на європейські ринки, зокрема, української молочної продукції, ускладнюється тим, що там свої ветеринарні та санітарні вимоги, і потрібен час для підтвердження українських сертифікатів якості та прийняття законодавчої бази, відсутньої на сьогодні.
Однак варто взяти до уваги, що обмеження транзиту – порушення основних принципів вільної торгівлі в межах СОТ (Світової Організації Торгівлі).
Окрім транзитної торгівлі Росія розширила список заборонених для експорту товарів з України. Під заборону потрапили: харчова сіль виробництва ДП «Артемсіль», молочні продукти, соки, плодоовочеві та рибні консерви, «рослинна продукція в ручній поклажі та багажі пасажирів», картопля, пиво, продукція кондитерської корпорації Roshen.
З боку України 10 січня 2015 року набуло чинності розпорядження Кабміну, згідно якого введено ембарго на російські продукти та товари. Під заборону потрапило ввезення м’яса, чаю, кави, кондитерських виробів, спиртних напоїв та сигарет. З січня 2016 року діють додаткові обмеження щодо імпорту з Російської Федерації. Загалом список виглядає наступним чином: ріпчаста цибуля, риба, зелений чай, білий шоколад, кондитерські вироби у вигляді драже, гуми або желе, пластівці, хрусткі хлібці, печиво, соєвий соус, томатні соуси.
Примітним у російсько-українській торгівлі є те, що найбільші складові експорту українських товарів до Росії є ті категорії товарів, які є найбільшими категоріями імпорту з Росії.
Дії РФ, як правило, є адресними щодо конкретних виробників та видів продукції, і мотивовані невиконанням вимог нормативних актів Росії. Це формально не дає змоги назвати їх «торговою війною». Але обсяг цих заходів та їх цілеспрямованість на харчову продукцію – одну з ключових статей українського експорту, дозволяє судити про планомірне витіснення українських виробників з російського ринку.
Дії України не є відповідними в рамках термінології «торгової війни». Вони точкові щодо конкретних компаній, а офіційним приводом є помилки російських підприємств, як то прострочення виплат, чи протермінування деяких видів транспортних документів.
З часу введення взаємних торгових ембарго пройшло вже 2 роки. Протягом них пересічний українець не відчув суттєвого дефіциту товарів першої необхідності. Навпаки українське імпортзаміщення дозволило суттєво зменшити ціни на деякі групи товарів.
Щодо економіки в цілому, то прямі втрати України від запровадження Росією продуктового, торгового і транзитного ембарго становлять близько $0,4 млрд. Найбільші втрати — у сфері експорту електричних машин, ядерних реакторів, котлів, продуктів неорганічної хімії, чорних металів. Загальний збиток оцінюється приблизно в $ 1 млрд.
Сума збитку нанесеного фінансовій галузі РФ за підрахунками російських аналітиків становить $250 млрд. за два роки. Аналітики ЄС цей збиток оцінюють в € 100 млрд.
Сам Європейський союз також несе збитки від запроваджений проти Росії санкцій. За даними DW вони становлять приблизно € 17,6 млрд. Найбільше постраждала економіка Німеччини. Втрати ВВП у цій країні перевищили 6 млрд. євро, за іншою оцінкою – близько 97 тисяч робочих місць. За втратами ВВП після Німеччини йдуть Франція, Польща, Італія та Чехія.
Які би цифри не звучали, на сьогодні про ефективність цих санкцій не судить хіба що лінивий. Бо результат очевидний, особливо на території Східної України.
Це бачать і розуміють не тільки українці, але і політики ЄС. Британське видання Economist, цитуючи критиків Заходу, піддає сумніву ефективність антиросійських економічних санкцій, які вживаються, аби дозволити США та Європі показати, що вони роблять принаймні щось. І це щось не має на меті змінити поведінку країни-агресора чи стабілізувати ситуацію в Україні.
Більшість фахівців сходяться в тому, що санкції менше вдарили по економіці, ніж падіння цін на нафту. А теперішні політичні процеси – розкол в Європейському таборі, недолуга політика української влади та перемога Дональда Трампа на виборах у США створюють враження, при чому не тільки у російської сторони, що санкції будуть зняті. Доки Росія живе такими надіями, ніяких змін очікувати не варто.
Що могло б насправді приборкати агресора – то це введення обмежень на постачання російських енергоносіїв до країн Європи. Вперше про це заговорили в літку 2014 року з початком збройного конфлікту в Україні. Тодішній єврокомісар з енергетики Гюнтер Еттнігер заявив, що жодних санкцій в енергетичному секторі очікувати не варто.
Сама можливість обмеження величезного європейського імпорту російських енергоносіїв є найпотужнішим потенційним важелем, яким Захід може тиснути на Кремль. Там розуміють, що окрім Європи, Росії продавати свої нафтопродукти більше нікуди. Хіба до Китаю за демпінговими цінами. За даними російського міністерства фінансів у 2014 році доходи бюджету від зовнішньої торгівлі становили 37%, основна частка якого припадає на продаж нафти до країн Європи.
Тоді ж німецький експерт з питань економіки Роланд Гетц висловив думку про те, що нафтове ембарго Заходу було б ефективною санкцією, бо недостачу в енергетиці можна компенсувати підключенням резервів США та ЄС, а також використанням вільних потужностей нафтовидобування Саудівської Аравії.
До того ж за минулі роки ціни на нафту встановилися на стабільно низькому рівні, що забезпечило імпортерам додатковий простір для маневру.
Якщо Захід припинить купувати у Росії нафту в нинішніх обставинах – у Кремля не буде достатньо коштів для його «гібридних» акцій – в Україні, Сирії, Молдові, Грузії. Та, зрештою, в самому Євросоюзі. Виключати цю можливість було б щонайменше, недалекоглядно.
Подібна ситуація мала місце у Європі напередодні Другої світової війни. 4 жовтня 1935 року Італія здійснила напад на Ефіопію, пояснивши це тим, що «в результаті міжнародних обмежень Італія втиснута в територіальні межі, в яких вона задихається», а Ефіопія володіє колоніями, які їй не належать. У відповідь Ліга Націй (попередниця ООН) прийняла рішення застосувати економічні санкції. Але що це були за санкції: заборона на імпорт до Італії алюмінію (єдиного металу, виробництво якого в Італії повністю покривало попит), залізного лому та руди, але не заборонялося ввозити сталь та чугун, на яких працювала італійська металургія. Що насправді могло припинити агресію, то це ембарго на імпорт нафти та закриття Суецького каналу. В Англії та Франції це розуміли, але так і не прийняли заходів. В США ця війна стала приводом вперше застосувати закон про «нейтралітет».
Результатом цих драматичних подій стало знаття санкцій та окупація Ефіопії у липні 1935 року.
Чому ці події примітні для нас? Тому що аналогічний процес відбувається на Сході України. Зараз Європа знаходиться на російській енергетичній «голці» та не бажає мати наслідки з розпадом Кремлівського режиму, як не бажала з режимом Муссоліні. А тому обмежується половинчастими заходами. Європейські підприємці несуть фінансові втрати від антиросійських санкцій, тому прагнуть їх відміни, як і у випадку із закриттям Суецького каналу. Америка від нас далеко. І в них свої проблеми. Виглядає, що ми залишились самі. Але це не так. І ось чому:
Італо-ефіопська війна разом з Громадянською війною в Іспанії і японо-китайською війною (розпочатою 1937 року) вважається передвісницею Другої світової війни.
А тоді воювали всі…
Історичний досвід та сучасні події демонструють недієвість політики загравання з агресором. Західні політики та підприємці, які сьогодні закривають очі на насильство і свавілля, хоча в силі це припинити, мають розуміти, що завтра війнa постукає у їхні двері.


Коментарі:

   Правила спілкування на сайті.   Забанені користувачі





Новини:

Сьогодні, 19 августа

12:43 Про приватне життя українця
12:40 Законодавча база на рівні країни третього світу
10 марта
17:01 Тенденції
2 марта
17:30 Він повідомив, що 1 березня російські війська знову відновили використання аеростата «Рись»
17:25 Усього в шахті працювали 172 людини, із них 34 - на аварійній ділянці
25 февраля
18:15 В камері по троє, прогулянка година на добу, телевізор дивитись виводять, канали переважно російські, з українських ловить 1+1 та 5 Канал
8 января
03:58
1 фото
У Британії виявлене селище, побудоване в бронзову добу
03:08
1 фото
Старій гвардії продвинутий Трамп не дає покою
00:10
2 фото
Печерский суд Киева дал разрешение на арест беглого экс-министра внутренних дел Виталия Захарченко
5 января
23:51 Зокрема, не забувайте про зарядний пристрій до мобільного, гарячі напої в термосі
16:48
1 фото
В Україні пани впроваджують неокріпацтво
2 января
18:48
1 фото
Отож, пане президенте, звертається до Трампа автор, будь ласка, приберіть свій «kissy face» від Путіна!
1 января
23:00
1 фото
Українці радять розраховувати не на Трампа, а на власні сили
22:20
1 фото
Ввечері 1 січня у Києві відбулася смолоскипна хода, приурочена до 108-ї річниці від дня народження провідника ОУН 
04:00 Тернополяни вийшли на світові ринки

Мі100
Реклама


Статті:


Фотографії: